Марина Мірзаєва — «У час війни «аполітичність» — це теж політична позиція, яка демонструє слабкий характер людини»

Дата народження: 02.11.1996
Освіта: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, історичний факультет. Магістр історії, за спеціальністю військовий історик; Аспірантка Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (з 2019 року).
Основне заняття зараз: гідеса у турфірмі «Феєрія Мандрів»; написання кандидатської дисертації з історії;
Instagram: @mari_mamayka, @pidpokrovom
Facebook: Maryna Mirzaeva

Марина Мірзаєва — історикиня, авторка проєкту Жінки Свободи, де досліджує історії жіночого руху в Україні, засновниця націоналістичної організації «Валькірія», організаторка історично-музичного військового фестивалю «Під Покровом Тризуба». Про актуальність історичного знання, цілі започаткованого фестивалю, жінок в українській історії та здоровий фемінізм читайте у нашій розмові.

     У дитинстві я була «пацанкою» — лазила по деревах, з хлопцями їздила на велосипедах, але разом із тим з малку цікавилася творчими професіями й багато читала. Мала бунтівний характер і, наприклад, відмовлялася ходити у садочок. Добре пам’ятаю як мама відводила мене у садок, питаючи «чи не буду більше тікати?» Я, звісно, ствердно кивала, що не буду, але кожен раз вигадувала новий план втечі, який вдавався. Тому мене, бунтарку, у 5 років відправили у школу. Там уже було більше можливостей та масштабів для розвитку, спротиву, загартування характеру, формування особистості.

Звідки у вас така віддана любов до української культури та історії?

Дослідивши свій рід і виявивши у ньому чималу кількість поборників української ідентичності, я переконалася, що все ж без генетичної пам’яті тут не обійтися. Але любов, усвідомлена й правдива, вона приходить з моменту пізнання та пошуків, віднайдення і розуміння. Тому моя відданість українській культурі та історії спричинена бажанням знати.

Я виросла у доволі зрусифікованій родині, але волею долі маю молодих батьків, які у 90-их роках опинилися на хвилі підйому української культури. З дитинства у нас лунали вдома пісні «Океан Ельзи», «Мандрів», «Воплі Відоплясова».

Ще змалку мене закохав в українськість друг родини — Нечипоренко Олександр Лаврович — один із тих, хто проголошував нашу Незалежність 24-го серпня 1991 р., народний депутат України І скликання. Його онука — моя однолітка та подруга, сьогодні професійна фольклористка, Катруся — запрошувала в гості до діда, у якого в Боярці є власна хата-музей українських старожитностей. Тут я чула українську літературну мову не як одну з мов світу, а як маркер ідентичності. Тут народний стрій — вишиті сорочки, крайки, спідниці, корсетки — були не просто одягом, а тяглістю поколінь. У хаті Олександра Лавровича мені пахло Україною і я, російськомовна юнка зі східним прізвищем Мірзаєва, усвідомила що моя національність визначена і я хочу її вивчати, популяризувати, боронити.

Чи любили історію в школі?

Так, усе своє свідоме життя я тяготію до історії — й саме до історії України. У школі знала найкраще. В останньому класі мене вчителька ставила собі на заміну у молодших класах. Мені подобалося викладати.

Коли на четвертому курсі університету я мала практику викладання у своїй школі, то мене впізнали старшокласники й зустріли на першому ж уроці зі словами: «Марино Сергіївно, ви ж нам історію викладали, коли були ще самі ученицею!».

Ким мріяли стати в дитинстві й чи перенеслася ця мрія в доросле життя?

Була я дитиною творчою. Довгий час хотіла пов’язати своє життя з театром, мріяла бути актрисою, режисером, сценаристом. Я багато читала і писала сценарії, ходила до театральної студії, але найбільше мені подобалося гуртувати друзів і вдома проводити репетиції. Малою трупою ми організовували для наших родин вистави у дворі чи хаті.

Мрія бути на сцені та писати сценарії втілилися у задумі організації фестивалю «Під Покровом Тризуба», де я, крім ідейного та програмного наповнення заходу, є ведучою головної сцени.

Чи були вагання при виборі фаху?

 Ні. У старших класах школи я вже знала, що історична освіта є універсальною, як і філософія. З цими знаннями, якщо не захочу лишатися у науці, можу піти потім у журналістику, політику, літературу, туризм тощо.

Якщо ми не будемо розпізнавати правду від брехні — то завтра підемо проголосуємо за «зельоних чєловєчків» та референдум

Чимало людей в сучасному світі вважає науку-історію непотрібною для обов’язкового вивчення. Як заперечите таке твердження? Чому знання історії життєво важливе в сучасному українському контексті?

  Я вважаю, що українцям зрозуміти життєву необхідність вивчення минулого, найпростіше на прикладі політичної ситуації у країні та російської агресії на Донбасі.Війна в Україні почалася з того, що нам спробували нав’язати й утвердити «рускій мір» разом із «діди ваєвалі», «какая разніца», «братськіє народи». Ця вся пропаганда є ідеологією сучасної Росії (наступниці тоталітарного СРСР). Стовпами цієї ідеології є історичні міфи. Якщо ми не будемо розпізнавати правду від брехні, героїв від окупантів, свого від чужого — то завтра підемо проголосуємо за «зельоних чєловєчків» та референдум — і прощавай, наша європейськість, і привіт, Малоросія з Колимою та Мордовією!

Сучасний світ — це світ інформаційних воєн. Як казала українська письменниця Оксана Забужко: «Сьогодні вже не треба, як у ХХ столітті бомбити міста, досить розбомбити мізки й люди з розбомбленими мізками самі винесуть завойовникові ключі від свого міста на подушечці»..

Чи актуальним ви вважаєте здобуття фаху історика? Якщо так, якою повинна бути місія сучасного історика?

Фах історика актуальний завжди — кожний минулий день — це вже історія, яка потребує проговорення, осмислення, фіксації. Для України професія історика буде актуальною (якщо не кричущо необхідною) ще не одному поколінню, бо ми досі за період Незалежності не написали й не оформили власного, сучасного, незалежного українського гранд-наративу. Ми досі користуємося тою історичною школою, яку створив для нас Михайло Грушевський більше ніж сто років тому, визначивши українську історію, як селянську, й віддавши нашим елітам зрадницьку роль, представивши їх або полонізованими, або змосковщеними.

Що це означає? Ми втрачаємо історію державників, зводячи усе до циклічної селянської історії, де якщо і відбуваються «бунти», то еліти у них не відіграють значущої ролі. Уся європейська історія — елітарна й будується за принципом історичної тяглості на території, на якій сьогодні існує держава. Таким чином об‘єднуючи населення у єдину націю. Що українці знають про Русь, одну з найсильніших держав тогочасної Європи? А про Велике Князівство Литовське? Річ Посполиту, яка є так само українська держава, як і польська?

Місія сучасного українського історика максимально очистити простір від радянської ідеології та утворити свій історичний гранд-наратив, у межах якого буде розвиватися ця наука у державі й буде представлена світові.

Переглянути цей допис в Instagram

Історія знає і пам’ятає сильних людей #маршзахисниківукраїни #деньнезалежностіукраїни #марімамайка #підпокровомтризуба

Допис, поширений Maryna Mirzaeva (@mari_mamayka) 24 Сер 2020 р. о 5:39 PDT

Як історикиня ви, в основному, займаєтеся вивченням жіноцтва. Які міфи про жінок в історії ви сміливо можете розвіяти?

Міф: «жінки не брали участь у політиці, задовольняючись роллю дружин, матерів, спокусниць, домогосподарок тощо». Наприклад, на політичне життя Гетьманщини активно впливали жінки: «Іван носить плахту, а Настя — булаву». Мова йде про гетьмана Івана Скоропадського та його жінку Анастасію, яка керувала основними старшинськими посадами на свій розсуд. Великий вплив на сина-гетьмана Івана Мазепи мала його мати Марина Мазепина, яка очолювала два найбільших жіночих православних монастирі, у яких, за спогадами очевидців, черниці вміли читати, знали філософію, логіку, займалися складанням творів тощо. Нерідко Марина Мазепина втручалася у серйозні політичні питання і гетьман дослухався до матінки і її порад. Юридичні свободи українок були захищені ще Литовськими статутами й доповнювалися певною економічною незалежністю. Закони також дозволяли жінкам входити до братств, які об’єднували парафіян певної церкви й давало освіту для людини будь-якого соціального походження. Вже з XVI ст. українки активно долучаються до цих братств!

Чого ми досі не знаємо чи не розуміємо про активне жіноцтво різних періодів? Чому історії з участю жінок не набрали справедливого резонансу?

 Я люблю порівнювати жіночу історію з українською й цитувати історикиню Марту Богачевську-Хом’як: у нас, в Україні, жінки були дискриміновані двічі: за статтю і за національністю. І коли у мене запитують, чому не знають про жіночу історію, то я маю універсальну відповідь, бо не розповідають, не вивчають, так як і національну.

Будуть у підручнику розповідати більше про княгиню Ольгу, шляхтанку Галшку Гулевичівну, Марину Мазепину, Наталю Кобринську, Софію Русову — то писатимуться дослідження, популярні статті, зніматимуться фільми про це непересічне жіноцтво в нашій історії.

Ось, рекомендуємо почитати одну з історій, досліджених в рамках проекту Жінки свободи:

Як загалом ставляться до жіночих студій в українському академічному середовищі?

Абсолютно привітно.

У вас є історичні відкриття, котрі ви б назвали сенсаційними?

Так, це стосовно комплексного сприйняття української жіночої історії у Центрально-Східній Європі.  

Одна з місій фесту «Під Покровом Тризуба» — це вміння говорити про війну

Ви є організаторкою «Під Покровом Тризуба». Як та коли виникла ідея організувати фестиваль. Як прийшли до вибраного концепту?

Я робила декілька інших фестів і до «Тризуба», але мрія організувати «двіж» у Боярці не полишала мене. Я люблю своє місто. О ні, одержима любов’ю до цього дачного містечка, який пам’ятає більшість ключових подій нашої історії, зокрема Української Революції 1917–1921 рр.

Ще у 2013 році я стала співучасницею зведення меморіалу вояків Армії Української Народної республіки (УНР) у Боярці. Тоді ж, надихнувшись розповідями місцевих краєзнавців, включилася у громадський сектор і стала одним із рупорів популяризації української, правдивої історії міста, а не загальновідомої радянської спадщини. Боярка колись була дуже радянізована. Звідси походить один з найбільших більшовицьких міфів про Павку Карчагіна, якого вигадав на сторінках свого літературного роману «Як гартувалася сталь» Микола Островський. Це літературний герой закликав бити «петлюрівських недобитків» і славити Жовтневу Революцію. Подолати цей пропагандистський міф, який довго популяризувався тоталітарною радянською системою і продовжує підтримуватися російськими медіа, важко в умовах відсутності довготривалої проукраїнської влади в Україні. Тому, аби піднести пам’ять про УНР, зокрема у масштабах Боярки, Київщини та України, треба було зробити щось масштабне і яскраве, аби прийдешні покоління вважали Петлюру своїм героєм, а не більшовицьких окупантів, аби розрізняли імена героїв та імена ворогів. Так зароджувалася ідея фестивалю…

За яким принципом створюєте програму, підбираєте виконавців та лекторів?

Має бути контент із національним характером. Заборонена російська мова та радянська пропаганда. Я вивчаю (а у більшості особисто знаю) усіх музичних виконавців та лекторів «Під Покровом Тризуба». Намагаюся слідкувати за їх політичними вподобаннями й тоді вже спілкуюся за участь у фестивалі. Я вважаю, що у час війни, збройної та інформаційної, «аполітичність» — це теж політична позиція, яка демонструє слабкий характер людини. А у нас фестиваль про сильних, для сильних і тих, хто хоче стати сильнішим. Тому наші учасники усі особистості, яким є що сказати.

Програма має обов’язкові блоки: це військово-історична реконструкція, як родзинка фестивалю, історико-політичні лекції, дитячі традиційні забавлянки та музична програма

Яка головна ціль вашого заходу? Чи вважаєте ви свій фестиваль дієвим методом популяризації історії? Які ще ініціативи такими вважаєте? Чи плануєте щось із цього втілити в життя?

Так, вважаю, що фестиваль це один з найдієвіших методів популяризації історії й не тільки. «Під Покровом Тризуба» просякнутий мілітарною тематикою й один з відгуків наших фестивальників сформулював ще одну важливу місію фесту — це вміння говорити про війну. А саме відвідувачка з малою дитиною зауважила те, що у напіврозважальній формі фесту, з наявними ветеранами російсько-української війни, а також з історичною реконструкцією, вона може пояснити своїй малій дитині, що таке війна, що таке герой, ворог, зброя, чому, і за що там вмирають, що є мир, а що перемога. Цей відгук я часто згадую, коли питають про мету і цілі заходу.

Нашою тризубівською командою ми популяризуємо історію у місті через покази кіно, презентації книг, відкриття меморіальних пам’яток, проведення лекторій, військово-історичних реконструкцій тощо. Поки лише плануємо збільшувати масштаби й розвивати туризм у Боярці.

Організація фесту вимагає чималих коштів та організаторських навичок. Яке було фінансування? Скільки людей працювало над організацією?

Частина бюджету — це державні кошти. Щорічно беремо участь у різноманітних конкурсах, зокрема вигравали кошти на проведення фесту від Управління молодіжної політики та національно-патріотичного виховання Київської обласної державної адміністрації, а минулого і цього року — від Міністерства молоді та спорту. Незмінно нас підтримує Боярська міська рада, місцевий бізнес та небайдужі люди.

Команда росте з кожним роком. Називаємо ми себе «тризубівська родина». Цього року нас понад 20 осіб, які є в чаті та займаються фестом. Очевидно, що трохи більше ніж половина є тими відповідальними особами, які керують локаціями або ж займаються певним відтинком роботи.

Які проблеми постали перед вами під час організації? (Можливо, є якась цікава історія?)

Усі проблеми швидко вирішуються, коли поруч крута команда. А ось під час проведення фесту відбувається багато «веселих» форс-мажорів.

Наприклад, минулого року під час першої пісні ТНМК (хедлайнерів «Тризуба») вимкнулася сцена — ні звуку, ні світла. Щось відбулося в електричному щиті поруч — звідти почали летіти іскри. Усій нашій команді стало зле, бо це останній виступ, це ТНМК, на яких ми дуже чекали! Втім весь драматизм був у тому, що ми мали чітку домовленість з поліцією про час закінчення концерту. Й поки б принесли та встановили генератор, під’єднали все — ми втратили би багато часу… Тому мій тато на власний ризик поліз до того щита лагодити, а мені довелося зібратися із силами і вийти на темну сцену, аби зі своїм співведучим Русланом Горовим хвилин двадцять співати з натовпом народних пісень. І це було прекрасно. Люди тримали ліхтарики — це був килим світла… А потім сцена включилася і поліція дозволила грати «скільки треба» і ТНМК двічі виходив на біс! Ми були щасливі!

Якщо коротко й по пунктах — що потрібно, аби провести фести фестиваль в Україні?

Ідея, бажання, команда, фінансування та місце.

Чи буде Під Покровом Тризуба-2021?

Так!

Сучасна влада в Україні може стати завадою проведенню проукраїнських заходів чи таке твердження перебільшене?

Місцеві вибори у Боярці виграли у більшості ті люди, які нас підтримувала усі роки, зокрема й мер міста. До обласної ради пройшли також знайомі нам люди, тому віримо, що ми матимемо підтримку.

Складним є те, що «Слуги Народа» та Зеленський мають відмінну від нас систему цінностей. Вони носії радянських стереотипів та примітивізму, а це заразно для суспільства. За ці п’ять років (маю на увазі за Порошенка) ми вибудували державницьку політику національної пам’яті, а сьогодні ці здобутки дискредитуються через ЗМІ. Як наслідок суспільство знову повертається до радянщини й дивиться на українську історію та героїку крізь призму російської пропаганди.

Чи є в планах утворити якусь колаборацію історичних фестивалів в Україні?

Давно є ця думка. Ми дружимо з історичними фестивалями, зокрема «Ше.Фест» у Моринцях, «Нескорена Нація» у Холодному Яру, «Бандерштат» у Луцьку.

Актуальне

Знаю, що ви є очільницею громадської організації «Валькірія». Які її ідеологічні засади, сфери діяльності та чи функціонує вона зараз?

 Наша ГО займається історичними проєктами, основні — «Під Покровом Тризуба» та «Жінки Свободи». Ідеологія — націоналістична. Любимо здоровий фемінізм. Боремося за історичну справедливість у країні.

Сучасний фемінізм наголошує на тому, що у світі панує нерівноправність жінок та чоловіків  у плані самореалізації та гідної оплати праці. Це стосується різних сфер, зокрема й навчання, роботи, громадської діяльності та ведення бізнесу. Чи стикалися ви колись з подібними проблемами? Як ставитеся до сучасної хвилі фемінізму?

Позитивно. У моєму житті не було ситуацій, коли б через мою стать мене кудись не допустили або ж обмежили. Але, як жінка, часто змушена була доводити, що свої знання, фестиваль, безліч інших проєктів я створила і розвивала не завдяки «гарним очам», як у нас люблять казати, а завдяки тяжкій і довгій праці.

Коли на магістратурі я вступила на спеціальність «військового історика», то один із викладачів вперто вважав, що моє незнання певного аспекту питання є через мою стать, а незнання колеги хлопця — бо він не підготувався до семінару. Я вважаю, що ось ці стереотипи треба розвінчувати.

Багато для розвитку фемінізму зробили дівчата, які пішли на фронт у 2014 році і продемонстрували мужність і силу боронити свій край на рівних із чоловіками. Шкода, що багато з них офіційно були оформлені не як стрільці, снайпери, а як кухарки, санітарки… Ці труднощі оформлення у ЗСУ є яскравим прикладом дискримінації жіноцтва.

Знаю, що ви виросли в російськомовному середовищі й свідомо перейшли на рідну. Що порадите людям, котрі вагаються / соромляться / недостатньо впевнені в тому, що зможуть перейти на українську, і що це взагалі важливо?

Впевнитися, у якій країні вони живуть і яка тут мова державна. Полюбити її і почати говорити.

Чому важливо тримати контакт з історичним минулим?

 Перше, тоді ти відчуваєш себе не вирваним персонажем з історії, а частиною одного цілого — з’являється відповідальність за присутність у своєму часовому вимірі та просторі. Звідси випливає друге — коли приходить усвідомлення зв’язку з минулим — тоді з’являються сенси, які формують майбутнє.

В Японії існує особлива методика зберігання пам’яті про ядерні бомбардування для наступних поколінь — програма деншоша. За цією програмою вони готують спеціальних «спадкоємців» історій жертв атак. Ці люди після проходження періоду вивчення історії тієї чи іншої людини, яка пережила бомбардування, отримують право розповідати її як свою власну. Як ви ставитеся до такої практики? Чи актуальним був би подібний підхід в Україні?

Прочитавши про цю програму, скажу, що людство давно вигадало подібні методи зберігання національної пам’яті, а саме — фольклор та мистецтво.

На мою думки, людина, що не пережила війну та бомбардування особисто, не зможе передати ці відчуття, як та людина , що це пережила. Я пам’ятаю як до нас у школу приходили «ряжені» ветерани й видавали радянську пропаганду за дійсність (іноді вони самі вже починали вірити, що дійшли до Берліну, хоча їх рік народження, наприклад, 1938-ий…). Такі брехуни мене дратували. А от коли я мала щастя спілкуватися зі справжніми ветеранами, підпільницями ОУН та вояками УПА, то впевнена на 100%, що цього духу, запалу, жестикуляції, погляду не передасть ніхто. Це дуже глибинно пізнавати історію особистості через неї саму ж.

 Найкраще, що ми можемо зробити для національної пам’яті — це максимально увіковічувати її присутність у нашому житті, наприклад, через мистецтво або освіту.

Персона-Бліц

• Історична постать, якою найбільше захоплюєтеся?
  Перше, що приходить до голови, глобально та українсько — це Петро Сагайдачний!
  Але кожний період це своя постать — Володимир Великий, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Олена Пчілка, Леся Українка, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич, мої підпільниці ОУН, Василь Стус.

• Улюблене місце в Україні?
  Боярка, Холодноярські краї, Сіверщина…

• Книжка, яка вас змінила.
  На певному етапі «Холодний Яр» Юрія Горліс-Горського

• Жінка — це…
  ХХІ століття.